Автор: Олег Петришин

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-99-114

Автор:

Рабінович П. М., доктор юридичних наук, професор, завідувач Львівською лабораторією прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0003-2787-8270

Анотація

У даній статті розглядається проблематика легітимації прав людини. Нами послідовно аналізується три підходи до її осмислення: через утвердження природного характеру прав людини (релігійний контекст), через посилання на його моральну природу (метафізика) та через проголошення прав людини на міжнародному рівні (декларації, прийняті після Другої світової війни). Не відмовляючись від дискурсів минулого, пропонуємо спосіб розгляду питання легітимації прав людини, адекватний вимогам юридичної сучасності. На нашу думку, питання про відношення між правами людини та демократією стосується не стільки інститутів, скільки демократичних процесів та здатності довіряти демократичним настроям. На практиці це означає реалізацію ідеї автономної законотворчості громадян та укорінення прав людини у приватних контекстах. Під автономною законотворчістю маємо на увазі можливість суб’єктів права утвердитися реально і взаємно як авторів норм, прав та інститутів як юридичних, так і політичних. Крім того, права людини потребують прихильності до них людей, які мають зрозуміти, що права людини мають до них безпосереднє відношення. Зрештою, легітимація прав людини на рівні юридичної сучасності пов’язана з подоланням будь-яких дискримінаційних та несправедливих контекстів здійснення людиною своїх прав. Нами підкреслено, що конкретні відповіді, які будуть надані щодо питання про легітимацію прав людини, можуть бути різноманітними та пов’язаними з приватними контекстами, але існування прав людини завжди слід розглядати в перспективі заборони дискримінації.

Ключові слова: легітимність, права людини, декларація, демократичний процес, автономія, законодавство

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-86-98

Автор:

Рабінович С. П., доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник Львівської лабораторії прав людини НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0003-4144-5439

Анотація

Статтю присвячено обґрунтуванню розуміння основних прав людини як джерела права. Основна увага приділяється аналізу аргументів з прав людини як чинного права. Зроблено висновок щодо змісту основних прав та свобод, їх обсягу, ролі судової та адміністративної практики. Зазначено, що права людини визначають вертикальні відносини між людиною та державою і є знаряддям обмеження влади. Визначення цих прав у правовому акті забезпечує значно надійніші гарантії їхньої реалізації. Права людини тлумачаться і як засади конституційного ладу, і як базис громадянського суспільства та основа сучасної цивілізації. з врахуванням таких підходів щодо осмислення прав людини та їх інтерпретації права людини можна визначити як дефініцію, що міцно пов’язана зі свободою індивіда та є його основою, поняття, яке також відображає цінність і гідність людини й водночас її вимоги мати певні можливості (суб’єктивні права), які дають змогу зробити життя цієї людини справді гідним.

Ключові слова: основні права та свободи, джерела права, правова цінність, держава, Конституція країни

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-72-85

Автор:

Максимов С. І., доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник сектору теоретико-методологічних проблем організації державної влади НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0002-3165-8142

Анотація

У статті досліджується теорія природного права, як одна з фундаментальних парадигм в осмисленні права. Здійснюється спроба уточнити ключові положення щодо суті природного права, спростувати деякі упередження щодо трактування його природи і призначення, а також показати можливості й характер практичного застосування положень цієї концепції як певної доктрини. Розглядаються етапи відродження природного права.

Ключові слова: теорія природного права, конституційна реформа, відродження природного права

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-53-71

Автор:

Данильян О. Г., доктор філософських наук, професор, завідувач сектору теоретико-методологічних проблем організації державної влади НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0001-5308-4664

Анотація

У статті розкривається вплив історичних традицій та подій на формування суспільної правосвідомості українського народу. Проаналізовано генезис інституційних та неінституційних форм правосвідомості в українському суспільстві. Простежено генезис інституційних та неінституційних форм правосвідомості в країні в різні історичні періоди. Зокрема, визначено характерні риси суспільної правосвідомості за часів Київської Русі, Литовсько-польської доби та Російської імперії. Особливості розвитку звичаєвого права як основи розвитку звичаєвого права як основи для неінституційної правосвідомості. Розкрито особливості розвитку звичаєвого права як основи неінституційної правосвідомості українців. Зазначено, що звичаєво-правова ситуація в країні є географічно та хронологічно неоднорідна. Однак, незважаючи на всі відмінності в історичному розвитку Волині, Полісся, Поділля, Наддніпрянщини, Слобожанщини, Півдня України, звичаєві відносини власності є ідентичними в основних рисах ідентичні.

Ключові слова: правосвідомість, історичні традиції, звичаєве право, правосвідомість українського народу

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-24-39

Автор:

Битяк Ю. П., доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, головний науковий співробітник сектору конституційного та адміністративного права НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0001-9489-7768

Анотація

Питання про зміст суверенних прав та їх співвідношення з суверенітетом не було достатньо розроблено в правовій науці. і питання знаходяться в центрі уваги даної статті. традиційній правовій доктрині суверенітет є категорією, яка виражає зміст і обсяг повноважень держави у внутрішній і зовнішній політиці. Поява нової держави автоматично означає наявність її суверенітету. Втрата суверенітету веде до припинення її існування як суб’єкта міжнародного права. Держави змушені до самообмеження своїх суверенних прав у міжнародному (міждержавному) спілкуванні, але без втрати суверенітету. Як і права людини, суверенні права держави в певному сенсі можна розглядати як природні. Суверенні права пов’язані з існуванням держави і не залежать від інших неправових факторів. Концепція правової рівності держав має наслідком ідентичність і рівність у суверенних правах, якими держави можуть користуватися самостійно. Значення суверенних прав полягає у визначенні та гарантуванні чітко визначених меж свободи держави. Чи можуть суверенні права змінюватися в процесі історичного розвитку держав? Яка «міра» зміни обсягу суверенних прав? і права притаманні державі, і поки суверенні держави відіграють головну роль у міжнародному праві, їхня сила залишається ultima ratio.

Ключові слова: державний суверенітет, права людини, права націй, конституційні права

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-13-23

Автор:

Барабаш Ю. Г., доктор юридичних наук, професор, головний науковий співробітник НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0003-1145-6452

Анотація

У статті розглядаються етапи розвитку українського конституціоналізму на предмет виокремлення проблем його розвитку, що впливали на забезпечення незалежності країни. Встановлено, що на кожному етапі конституційно-правового реформування та зміни форми держави в країні виникали проблеми, що безпосередньо впливали на забезпечення незалежності країни і використовувались іншими державами, і переважно росією у її корисних цілях.

Ключові слова: конституціоналізм, незалежність, державотворення, конституційна реформа

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-462-474

Автор:

Сич М. А., молодший науковий співробітник сектору порівняльного конституційного та муніципального права НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України

Анотація

Стаття присвячена дослідженню гарантій депутатської діяльності, визначенню їх сутності, поняття і значення. Висвітлено, що мета депутатських гарантій – безперешкодне й ефективне здійснення прав та обов’язків народного представника. природі цих гарантій немає такої властивості, що сама по собі могла б реалізувати повноваження депутата або містила б можливість такої реалізації. Суб’єктивне право і юридичний обов’язок реалізуються поведінкою певних осіб. Гарантії ж визначають спосіб реалізації тієї можливості поведінки, що міститься в суб’єктивному праві, умови й порядок реалізації депутатських повноважень. Гарантії необхідні для безперешкодної й ефективної діяльності депутатів, тому що від них залежить кінцевий результат – успішна участь в управлінні державними чи місцевими справами. На думку автора, гарантії депутатської діяльності можна розглядати як елемент конституційно-правового статусу депутата, що охоплює передбачені законодавством, позбавлені владного змісту й самостійної цінності для депутата міри його можливої поведінки в публічно-правових відносинах, котрі є похідними від депутатських повноважень, кореспондуючими, адекватними й домірними цим повноваженням та спрямованими на забезпечення їх безперешкодної реалізації. До ознак гарантій депутатської діяльності можна віднести те, що 1) вони є несамостійними, похідними від депутатських повноважень; 2) у їхньому механізмі реалізації поводження депутата є пасивним чинником; 3) всі вони встановлюються державою і закріплюються в законодавстві; 4) вони мають системний характер; 5) кожна з них спрямована на забезпечення реалізації конкретного повноваження чи групи повноважень.

Ключові слова: гарантії, депутат, депутатський мандат, гарантії депутатської діяльності, правовий статус, елементи правового статусу депутата

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-448-461

Автор:

Петришина М. О., кандидатка юридичних наук, доцентка, старша наукова співробітниця сектору порівняльного конституційного та муніципального права НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрНУ, ORCID 0000-0002-5702-0112

Анотація

Стаття присвячена проблемним питанням, пов’язаним з особливостями формування власної моделі контролю та становленням муніципально-правової відповідальності. Йдеться й про такі виклики, як формування власної моделі місцевого самоврядування, реформування територіальної організації влади і місцевого самоврядування, а також повномасштабне вторгнення в Україну. Втім, незважаючи на відсутність єдиної візії майбутнього місцевого самоврядування у відновленій країні, а також низку інших обставин, органи місцевого самоврядування, військові адміністрації, інші суб’єкти продовжують вести роботу у напрямку розробки стратегій, планів повоєнного відновлення територій, взаємодії у цій та інших сферах. наліз чинного законодавства у сфері муніципально-правової відповідальності та контролю у сфері місцевого самоврядування, а також увага наукових кіл, проєктів законодавчих змін свідчить про інтерес суспільства і держави до цих проблем.

Ключові слова: органи та посадові особи місцевого самоврядування, муніципально-правова відповідальність, контроль у сфері місцевого самоврядування, повоєнне відновлення

DOI: http://doi.org/10.31359/1993-0941-2022-1-433-447

Автор:

Муртіщева А. О., кандидат юридичних наук, доцент, науковий співробітник НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, ORCID 0000-0001-6520-7297

Анотація

Стаття присвячена аналізу впровадження е-парламенту в Україні. Проаналізовані основні нормативно-правові акти, що сприяють розвитку елементів електронного парламенту, висвітлені окремі проблеми їх реалізації. Окреслено питання зв’язку електронного парламенту з розвитком ідеї належного врядування та його складових, зроблено висновок про необхідність подальшого розвитку правової основи е-парламенту в Україні.

Ключові слова: парламент, е-парламент, належне урядування